Сьогодні День Української Державності - державності з коренями, які виростають з понадтисячолітньої історії й культури. А світ тільки починає досліджувати Україну як унікальне явище: війна показала нас іншими, зриваючи кліше, які приміряли століттями. Напевно, тому й проводять дослідження (дані наразі конфіденційні) (Paris London Univtrsity of Salzburg) про те, чому українці приймають рішення залишатися в Україні під час війни - мені запропонували стати респондентом. Дослідження полягає в тому, щоб розповісти про емоції й думки щодо мотивації залишатися. Ось деякі із запитань. Чи змістилися акценти в час війни? Так, багато чого змінилося. Ми втратили можливість планувати міцні фундаменти на роки, але набули суперздібність миттєво вибудовувати нові маршрути. Зараз майже всі українці трохи навігатори: якщо звертаєш не туди, немає часу повертатися на наперед накреслений маршрут, тому миттєво переналаштовуєшся на новий. Чи думаю про щастя під час війни? Ні, не думаю. Бо є тіль...
Під час освітнього фестивалю (червень, Львів) звучали різні думки. Деякі загубилися у вирі емоцій. Деяким потрібен час на реалізацію, а на деякі варто звернути увагу вже зараз - особливо, якщо йдеться про реформування освіти в реаліях воєнного стану (відтік учнів, брак кадрів, звідси - об'єднання класів і навіть закриття шкіл). Одне з найважливіших запитань стосується реформи профільної освіти: після 9 класу учень вступатиме або до професійного ліцею, або до академічного. Але що робити з учнями, які не вступили після 9 класу в професійний ліцей - автоматично зараховувати до академічного, бо загальна середня освіта - обов'язкова? У чому ж тоді сенс профілізації? Чи вдавати, що в нас немає учнів, які здобули низький рівень? Чи, може, перекласти відповідь на ці запитання на вчителя, адже низький рівень знань учня свідчить про брак мотивації його педагогом - не навчив, не зацікавив, не зрозумів? Чи, навпаки, визнати, що ми продовжуємо очікувати від освітньої галузі й учителя зокре...