У надшвидкісному і тому дуже мінливому світі український фільм «Вічник» Івана Ніколайчука за мотивами роману Мирослава Дочинця - це можливість зупинитися й озирнутися. Для глядача, що полюбляє графіку й не сприймає полісемантики, сюжет виявиться банальним як для кіно: головний герой народжується, закохується, опиняється на війні, втікає, навчається, потрапляє в концтабір і повертається додому. Інший глядач почує слова про те, що тримає людину в час потрясінь: дерево життя, необхідність навчатися, відпускати і прощати. Можливо, цей фільм можна б сприймати по-іншому, усвідомлюючи велич ідеї відмови від помсти. Але прощати - неможливо для тих, хто живе в пеклі війни. «Вічник» - це не просто біографія 104-літнього карпатського мольфара. Це алегорія шляху душі в цьому світі й поза його межами, про потребу самотності й соціальності, любові й служіння, про боротьбу людини й звіра в ній. Красиві актори, красива «Мелодія» Мирослава Скорика. Красиві пейзажі й красивий голос за кадром. Обʼємн...

Освіта - це не «на потім». Це на зараз. У турбулентному світі, де змінюється все - від кордонів до професій, - саме освіта залишається точкою опори. Освіта - це не про формули, правила. Не про книжки. І точно не про дипломи, сертифікати, звання і титули. Освіта - це про здатність думати, тримати удар, робити вибір і брати відповідальність. Коли освіті залишають другорядні ролі в театрі життя, то пожинають непрофесійність і хаос, навіть ідучи до шляхетної мети. Повага до освітян - це не жест ввічливості. Це інвестиція в державу. Бо країни починаються не з документів і навіть не з відбудованих будівель. Вони починаються з уроку, на якому хтось уперше повірив у себе. Шана тим освітянам, які зараз у надскладних умовах - без світла, тепла, води, у підземних школах - продовжують навчати. З Міжнародним днем освіти. Вдячність тим, хто творить її щодня - тихо, вперто і з великою любов’ю до майбутнього України.

 Говоримо про підвищення зарплат педагогам - і тут головне не загубитися між відсотками, коефіцієнтами й постановами, бо фінансування освіти - майже квест. З 1 січня 2026 року - фактичне зростання зарплати  +30%, хоч багато хто радісно говорить про 40% (це 30% + 10%, які вже мали). Приємний бонус: скасували зменшувальні коефіцієнти, які кілька років працювали за принципом: «зарплата є, але трошки не вся». Не дуже приємний бонус: факультативи, додаткові години й індивідуальні заняття мають право на життя, але в розрахунках їх нема. Інклюзивні класи - задача з зірочкою, адже троє дітей на паралелі - це не три інклюзивні класи, а два.  Гроші, як і раніше, ходять за дитиною: кошти дають не на реальні ставки, а на кількість учнів. Школи з низькою наповнюваністю знову "під підозрою", бо якщо учнів замало, субвенція чемно махає рукою й іде далі. Місцеві ради й надалі можуть перерозподіляти кошти між закладами освіти громади. Але фінальний акорд - оптимізація - слово, яке, на жал...

Наші підручники української літератури (Олеся Калинич, Світлана Дячок, за науковою редакцією професора Юрія Ковбасенка) не ревнують до презентацій: вони знають, що працюють у парі, як текст і підтекст. Презентації до підручників на уроці - це не «щоб було яскраво», а щоб дитина раптом упіймала сенс між рядками і перестала боятися великого тексту. Ми створюємо підручники, а презентації допомагають їх не просто прочитати, а побачити, почути й відчути. Бо живий урок літератури - це коли книжка розгортає зміст, а презентація делікатно підсвічує головне, не заважаючи думати, аналізувати, дискутувати й інтерпретувати. Презентації до підручників української літератури (Олеся Калинич, Світлана Дячок, за науковою редакцією професора Юрія Ковбасенка) можна завантажити тут (ПРОДАЖ ЗАБОРОНЕНО): 9 клас; інші матеріали тут. 8 клас; інші матеріали тут . 7 клас ; і нші матеріали тут . 6 клас ; інші матеріали тут. 5 клас ; інші матеріали тут.

 ✍️Книжка Людмили Коткової «Листи, що оживають» -  наче напівтаємні діалоги великих людей, які раптом перестають бути портретами зі стіни й стають співрозмовниками за столиком затишної кавʼярні. У листах митці не повчають, а ніби сідають поруч і кажуть: «Слухай, мені теж не все вдавалося». Наприклад, Григорій Сковорода говорить про труднощі - і це не пафосне моралізаторство, а спокійна впевненість людини, яка вже падала, вставала й знає, що іти - це не про швидкість, а про впертість. Цікавим є формат запитань і відповідей. Бо це не книжка «прочитав - забув», а збірка для учнів 9-11 класів, яка підморгує: «А ти як думаєш?»  Життєві «перегони» того ж таки Григорія Сковороди раптом дуже сучасні: контрольні, дедлайни, страх не встигнути за світом, який постійно тисне на кнопку “швидше”.  Це спосіб не втратити себе, коли навколо шторм і вайфай зникає саме тоді, коли він найбільше потрібен. Цю книжку хочеться радити учням, учителям і всім дорослим, які часом тільки вдають,...

Багато моїх колишніх учнів уже виросли настільки, що самі тепер водять дітей до школи. Їхні діти навчаються в місцевих закладах освіти, тож маю унікальну можливість дізнаватися про шкільні новації не тільки з постанов, наказів чи методичних рекомендацій, а з батьківських монологів - щирих, емоційних і дуже життєвих. Зустрічаю Марію (ім’я, звісно, змінене, але сміх - автентичний). Вона дивиться на мене, свою колишню вчительку, і пам'ять відразу малює шкільні роки, щоденник, оцінки, які можна було швидко сховати від мами. Порівнюємо це зі школою її сина й сміємося, бо інакше довелося б плакати.  І тут Марія починає розповідь про своє знайомство з оцінюванням за групами результатів. Для тих, хто ще не занурювався в новітній жанр сучасної освітньої прози, поясню: це коли замість цифр тобі видають докладний словесний аналіз усього: від знань дитини до її внутрішнього космосу. Отже, отримує Марія "табель" - свідоцтво досягень. Власне, не табель, а том перший, частина перша. Арк...