Чи є ще одна країна, у вінок історії якої б уплетено мільйони свічок на знак пам‘яті про невинно вбитих, закатованих, заморених?.. Не на дрімучому світанку цивілізації, а в ХХ столітті.  Довго, дуже довго ми боялися говорити про це вголос. Аж поки сміливці на весь світ не назвали голодомор - голодомором; репресії - репресіями, геноцид - геноцидом.  Поки в церквах не заплакали дзвони за замученими душами…  Але зливи ракет із неба в ХХІ столітті - столітті небаченого надшвидкісного прогресу - зловтішаються: світ і ми в цім світі зробили замало. Ми дозволили двоголовій потворі за найдовшою лінією нашого кордону розмножуватися й рости. І тому наша історія - свічка пам‘яті.  Сьогодні о 16-їй годині кожен запалить свічку. Щоб вшанувати пам‘ять про тих, про яких не читали молитв і на могилах яких зронили сльозу п‘ять колосків.  Сьогодні запалимо свічку. Нехай це буде свічка не лише пам’яті, але віри в Перемогу українців - і живих, і мертвих, і тих, що народяться.  І, здається, доки не усвідом

  У рефераті «Наші народні школи і їх потреби» Іван Франко аналізує стан тогочасної галицької освіти у порівнянні з чеською, французькою: ідеться про бюджет, будівництво шкіл, наповнюваність класів…  І про вчителів:  «Учителем школа стоїть; коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого.  Ну, а добрих учителів треба, по-перше, добре самих вивчити, а сього теперішні учительські семінарії по більшій часті не роблять, а по-друге, треба їм добре заплатити. Бо на кепсько плачене становище в наших часах спосібні і вчені люди не йдуть. Та й сього не досить: доброго учителя треба також поставити в такі умови, щоби він міг щось добре зробити. Як його буде десять різних властей і невластей надзорувати: і війт, і священик, і члени ради шкільної місцевої, і інспектор, і рада шкільна окружна, і дідич, і орендар, і жандарм, як-то кажуть, і баба, і ціла громада, то хоч би він був найспосібніший і найщиріший, то до ладу не дійде і буде мусив плюнути на таку роботу».

Іван Франко, 1982 р.  Мені припала честь на тім вічі сказати дещо о наших школах. Може, то не зовсім відповідна річ для мене, бо я школами ніколи осібно не занимався, учителем, богу дякувати, ніколи не був, так що не один міг би мені сказати, що справа шкільна для мене – чуже поле. Може, воно й так, але можна дивитися на се і з другого кінця. Школи – то так, як і політика: тільки деякі, вибрані та покликані, її роблять, нею кермують, але всі люди чують їх роботу на своїй шкірі, платять за неї то грішми, то кров’ю. Ті високі політики могли би також сказати: нехай о політиці не сміє ніхто говорити, крім нас, бо тільки ми нею займаємося, ми на ній розуміємося, ми знаємо, що, й куди, й до чого, а прочий нарід не знає, то нехай мовчить. А прецінь так нині не є; конституція не тільки дає нам усім право займатися політикою і забирати в ній голос, але навіть зобов’язує нас до того. Так само і з школами: великі пани в раді шкільній, інспектори, директори та професори могли би сказати: що вам, п

Фінансова грамотність, конкурентна спроможність на ринку праці, мистецтво заробляти кошти й мистецтво витрачати їх. А ще - середньовічна історія Закарпаття (й не тільки) як канва біографії хлопчика-сироти, сина циркачки (жінки-змії), якого вигодовували пси і який став найбагатшою людиною краю -  захопливою є повість Мирослава Дочинця "В'язень замку Паланок".  Овферій (Ферко) (головний герой) - той рідкісний в українській літературі образ заможного підприємця, який створив себе сам і який дбає не лише про власні статки, а й про добробут інших: він відкриває ремісничі цехи, сплачує податки, згуртовує людей боротися проти бандитизму і навіть будує міст через Латорицю.  Сюжет твору динамічний, повість читається легко - це твір, який справді може зацікавити підлітків. "В'язень замку Паланок" - адаптований для дітей роман "Криничар". Тому якщо захочете читати, маєте можливість вибору.  Деякі фрагменти твору Не тягнися за чужим і матимеш досить свого; не

  ЯК НЕ НАШКОДИТИ  Чи зможе велика частина наших дітей зараз на уроках української літератури в 7-му класі вивчати повість Григора Тютюнника «Климко» - твір про Другу світову, де хлопчика пронизує куля?  А повість Андрія Чайковського «За сестрою», де  татари напали на село, а мати, захищаючи дитину, розрубала ворога сокирою і загинула на очах підлітка?… Це теж твір для 7-го класу.  Наскільки важливо нашим 11-класникам вивчати зараз «Модри Камень» Олеся Гончара - новелу про радянського бійця і закатовану Терезу?  Звичайно, ці твори (і багато інших) багатопроблемні - і згадані епізоди - просто епізоди. Але чи не будуть вони тригерами для дітей, які бачили жах війни зблизька?  Про тексти в підручниках для початкової школи говорить Світлани Ройз (далі скопійовано):  Про травмачутливі  тексти в шкільних підручниках. Важливе. За ці вихідні між відключенням світла я прочитала 11підручників (це 22книжки) з української мови та читання для 1класу. Пообіцяла собі, що перечитаю всі підручники з чи

         У принципі, якби ви знали поведінку  кожного атома в повітрі, то, маючи  достатньо потужний комп'ютер,  могли б передбачити погоду на сто років наперед.  Але в дійсності це неможливо.  Уже за кілька годин погода може стати  настільки нестабільною і складною,  що будь-яке комп'ютерне моделювання втрачає сенс.  Мічіо Кайку "Майбутнє розуму" – це науково обгрунтована й захоплива розповідь про, на перший погляд, неймовірні дослідження, що сьогодні ведуться в різних куточках світу й ґрунтуються на найновіших досягненнях нейробіології та фізики.  У книзі, що стала світовим бестселером, Мічіо Кайку розглядає найскладніший об’єкт у  Всесвіті – людський мозок.  Неймовірно, але, здається, ми навіть ще не усвідомлюємо те, що відбувається: завантажування в мозок спогадів і нових навиків, боротьба з невиліковними на сьогодні хворобами, відкриття в робототехніці й астронавтиці, телепатичне спілкування і телекінез, роботи й емоції, клонування - це вже сьогодення.     Після

  Ті, що не чули музики, подумали,  що ті, що танцюють, – божевільні. Фрідріх Ніцше Книжки - як люди: одні забуваються відразу після прочитання, інші залишають у пам'яті якісь думки. Деякі спонукають діяти. Книжка  Кена Робінсона та Лу Ароніки  "Ви, ваша дитина і школа" належить до тих, які примушують не тільки поглянути на себе збоку, а й щось змінити.    Як це - бути батьками школяра? Однозначної відповіді на запитання нема. Одні вважають, що головне, аби дитина, чистенька й сита, ходила до школи й удома особливо не заважала. Інші переконані, що доросле життя нагадує бурхливе море й щоденну боротьбу, і тому потрібно в дитинстві якомога більше опікати чадо, адже проблем згодом буде й так багато - чому б не продовжити безтурботність? Хтось, навпаки, уважає, що сам боровся за місце під сонцем, тож хай і діти змалечку звикають іти шляхом опору. Ще іншим вдалося / не вдалося реалізувати амбіції - значить, наздогнати колись утрачене повинні наші діти... Так чи так, усі ми схи

Буває, картини пишуть не на чистому полотні, а наносять фарби на старе зображення. Подібна метаморфоза відбулася і з нашим українським Словом. Щоб приховати первісне зображення, загарбники малювали на шедеврі Творця щось начебто "історично правильне". Так нашу мову, літературу, культуру хотіли видати за споріднену з російською, а ще - стражденну, важку, трагічну, і найбільше - меншовартісну. Андрій Содомора, відомий український перекладач, науковець, у книжці "Наодинці зі словом" злущує верхній шар фарб і показує, що справжній шедевр має тисячолітні традиції. Що ані садок вишневий, ані біла хата - не шароварщина й не щось притаманне тільки українському селу. Навпаки, усі наші одвічні символи виростають із древніх культур, західних і східних традицій.  Цю книжку можна читати як спробу осмислення філософії слова й мови. Як історію української літератури, корені якої - з античності; вона нічим не поступається літературі світовій, бо є її частиною. Як розвиток українськ