Катерина Гольцберг, українська авторка, дитяча та сімейна психологиня, під час фестивалю "Вчителі майбутнього" у Львові говорила про надзвичайно важливі істини - істини, які для багатьох батьків звучать не дуже приємно. Але голос здорового глузду варто чути.
Ось деякі думки.
Дитина — не клієнт. І не король. І навіть не проєкт. А хтось значно важливіший.
Чому ідея «успішного успіху» так стрімко вкорінилась у нашій культурі? Чому батьківство все частіше нагадує біг у колесі: швидко, голосно, дорого — і постійно з відчуттям, що відстаєш?
Найпростіше те, що можна купити. «Усе найкраще — для дитини» звучить, як мантра, яку зручно підхопили комерційні сервіси. Курси, гаджети, репетитори продають не знання й уміння, а тільки обіцянку прекрасного майбутнього. Але чи можна купити дорослість, що тримається не на кількості занять, а на внутрішньому стрижні?
«Швидкі поради» із соцмереж на кшталт «ніколи не засмучуйте дитину». А якщо засмучує світ? Якщо біль — частина росту? Якщо, уникаючи колючок, ми не даємо дитині виростити крила?
"Успішний успіх" диктує вимоги. У школах вчителі вже не вчать — вони обслуговують. Бо варто пролунати скарзі, як оцінка «переписується», а вимога — скасовується. Хто головний у класі: учитель, учень чи той, хто пише відгук у viber?
Послуга «Розваж дитину, але не перевантажуй». Учителі витрачають сили на дипломатію, а не на підготовку до уроків. Вигорання — не метафора, а реальність у кожному педагогічному колективі.
А що з дітьми?
Коли дитина — центр всесвіту, то вона вже не його творець.
Ті, кого постійно жаліли, не вміють витримувати «ні». Усе життя їх носили на руках — як наслідок будь-яка відмова стає землетрусом.
Послуга «Розваж дитину, але не перевантажуй». Учителі витрачають сили на дипломатію, а не на підготовку до уроків. Вигорання — не метафора, а реальність у кожному педагогічному колективі.
А що з дітьми?
Коли дитина — центр всесвіту, то вона вже не його творець.
Ті, кого постійно жаліли, не вміють витримувати «ні». Усе життя їх носили на руках — як наслідок будь-яка відмова стає землетрусом.
Дітям боляче не тому, що їх не люблять, а тому, що вони ніколи не вчилися любити себе без аплодисментів.
Чи може вирости самостійність у тіні батьківських страхів?
Чи навчиться чекати той, кого завжди випереджала доставка миттєвого бажання?
Чи сформується сила, якщо кожен виклик — «забагато», кожна вимога — «стрес»?
Дитина, яку завжди жаліли, не навчається відповідальності. Вона — проєкт. Але не суб’єкт.
Чи може вирости самостійність у тіні батьківських страхів?
Чи навчиться чекати той, кого завжди випереджала доставка миттєвого бажання?
Чи сформується сила, якщо кожен виклик — «забагато», кожна вимога — «стрес»?
Дитина, яку завжди жаліли, не навчається відповідальності. Вона — проєкт. Але не суб’єкт.
А батьки? Втомлені, виснажені, винні. Під тиском інстаграмних ідеалів, у гонитві за «ідеальним дитинством» вони втрачають партнерство, емоційну стабільність і навіть здоров’я. Бо скільки б не вклали, завжди буде хтось, хто дав більше.
І замість того, щоб бути командою з учителем, батьки часто стають адвокатами дитини у конфліктах, які можна було б перетворити на зростання.
Дитина — не сонце, навколо якого обертається всесвіт. Вона — світло, яке росте в атмосфері любові й вимог.
Не сервіс, не клієнт, не центр світу, а частина команди, що вчиться, помиляється, пробує, росте.
І замість того, щоб бути командою з учителем, батьки часто стають адвокатами дитини у конфліктах, які можна було б перетворити на зростання.
Дитина — не сонце, навколо якого обертається всесвіт. Вона — світло, яке росте в атмосфері любові й вимог.
Не сервіс, не клієнт, не центр світу, а частина команди, що вчиться, помиляється, пробує, росте.
Не варто відмовлятися від любові.
Варто нагадати собі: любов — це не завжди «так». І справжній успіх — не на обкладинці, а в характері.
Любити — це не стелити червону доріжку. Це тримати світло, коли дитина робить крок у темряві.
Коментарі