У "Листах незнайомці" Андре Моруа писав: "Я знав чимало людей, безперечно, талановитих — вони до самої смерті залишалися на березі й усі запитували себе: «Чи вистачить у мене сил?»"
Часом здається, що й ми, учителі, також стоїмо на березі з подібним запитанням, не помічаючи, що вода вже біля ніг, а нам не залишається нічого іншого, як ловити хвилю.
Наші вчителі підтримують хвилю змін, вони готові ділитися досвідом й учитися. Переповнені зали в Кропивницькому й Дніпрі.
Наші вчителі підтримують хвилю змін, вони готові ділитися досвідом й учитися. Переповнені зали в Кропивницькому й Дніпрі.
Молодь і досвідчені вчителі - ось Нова українська школа.
Завтра не прийдуть до класів якісь інші вчителі творити диво.
Це ми сьогодні - і вчора, й багато років поспіль - ідемо до дітей і в класах, незважаючи на реформи, на обладнання, на кількість зон у приміщеннях, виховуємо тих, хто завтра творитиме нашу державу.
Це неправда, що вчителі байдужі й не мають ні сил, ні бажання встигати за часом. Спілкуючись із колегами не на відстані, не віртуально, бачу непідроблені емоції (а коли любиш, твориш).
Що надихає? Те, що вчителів, готових до змін, тисячі. Те, що колеги не байдужі. Те, що всупереч формулюванню визначення освіти (надання послуг), ми, учителі, віддаємо душу, бо в нас у класах, на відміну від інших закладів, не клієнти, навіть не здобувачі освіти, а насамперед діти. Проте ні завтра, ні післязавтра дива не станеться, якщо вчителя не буде підтримувати керівництво й батьки. Якщо душа вчителя виснажена, понівечена зневагою, то що ж він віддасть дітям?
Не пропоную роль жертви, яка очікує поваги й любові. Усе народжується з праці.
Протягом майже півтори години демонструю те, що роблю. Дехто не вірить, що вдається все встигати (мовляв, не може одна людина вести уроки, давати майстер-класи й паралельно писати в блог та гратися з учнями в Instagram).
У зошиті для 9 класу розмістила міні-текст для аналізу (с. 16 у першому виданні): "Чи можна досягти мети (звісно, не кожної) за дві хвилини? Якщо хочете писати краще, побудуйте одне речення (навряд чи це займе більше, ніж дві хвилини) — і ви побачите, як писатимете годинами". А за декілька сторінок - текст про те, що ви ніколи не навчитеся грати на гітарі, якщо не візьмете інструмент у руки й не докладете зусиль. Узагалі, зошит розпочинається думкою: "Більшість справ вирішується, на диво, просто: треба взяти й зробити".
Багато крутих ідей розбиваються через те, що людина або не вірить у власні сили, або ніби й хоче, але далі слів не йде, що загалом одне й те ж. А все насправді зводиться до кількох хвилин роботи (правда, якщо всі хвилини додати, то в сумі одержимо години... та хіба філологи повинні все рахувати? :) ), але роботи систематичної й організованої. Це перевірено досвідом. Отже, треба взяти й просто зробити :) .
Ми можемо критикувати півсвіту, можемо півсвіту зневажати. А можемо навчитися не витрачати себе на негативні емоції, а отримувати насолоду від того, що робимо. Власне, величезна частина наших учителів не просто виконує обов'язок, а любить свою професію й не уявляє себе без дітей. Дуже хочеться, щоб про це також говорили вголос.
Немає більш вимогливої аудиторії за вчительську.
А ти, учителька, стоїш на сцені й розумієш, що кожне слово прискіпливо оцінюють - учителі ж бо.
Кропивницький і Дніпро. Живе спілкування. Майже 700 колег за два дні. Переповнені зали. Почуваюся ученицею, бо ж переді мною не тільки молодь, а й досвідчені колеги. Щоразу складаю іспит. Ні, це іспит не на найкращого вчителя (найкращі вчителі - усі ті, які щодня йдуть до дітей, а ти стоїш на сцені - ти, власне, зараз і не вчитель). Це іспит на вміння сприймати не тільки похвалу, а й критику. Серед правил публічних виступів є рекомендація опиратися на кілька точок у залі. Проте ніколи не вдається знайти ці точки, бо в залі - люди. Зі сцени дуже добре видно щирі очі й небайдужі обличчя. Дуже добре видно, коли колеги схвалюють те, що ти говориш, чи виправляють пошепки наголос у слові. Тому щоразу складаю іспит - не з методики (у кожного вчителя свій потужний перевірений арсенал), а зі сміливості, з можливості говорити вголос про те, що роблю. Мимоволі майстер-клас перетворюється на мотиваційну хвилю. Радію, коли колеги кажуть, що передумали йти зі школи. Коли кажуть, що хочуть до дітей. Тішуся, бо виявляється, що за зошитами з української мови та літератури, за картками готують до ЗНО навіть студентів у медичних коледжах.
P.S. Щиро дякую за запрошення
Галині Мінич, обласному методисту науково-методичної лабораторії гуманітарно- естетичних дисциплін та Наталії Котляренко, методисту науково-методичної лабораторії гуманітарно-естетичних дисциплін, комунального закладу «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського»;Антоніні Сергієнко, обласному методисту соціально-гуманітарної кафедри КЗВО "Дніпровська академія неперервної освіти";
і, звичайно, видавництву "Соняшник", без якого не було б цього дійства (дуже влучне слово у своєму фейсбуці дібрала пані Антоніна) :) .
Безмежно вдячна колегам - учителям, які знаходять час, щоб прийти, підтримують, надихають і не дозволяють зупинятися. Власне, це і є відповідь на запитання, звідки брати сили :) .
Безмежно вдячна колегам - учителям, які знаходять час, щоб прийти, підтримують, надихають і не дозволяють зупинятися. Власне, це і є відповідь на запитання, звідки брати сили :) .