Геніально розв'язана задача!
О, який чудовий малюнок!
Це тільки декілька варіантів висловлення захвату, а, наприклад, в інтернеті можна знайти багато пам'яток чи правил, як хвалити дітей.
Ми, дорослі, любимо розсипати похвалу перед дітьми за потреби й без із декількох причин.
По-перше, похвала допомагає повірити в себе. Нехай з дитини художник так собі, але ми щиро віримо: заохотимо словом - і вона щоразу малюватиме краще.
По-друге, це один із способів відчувати значущість: високо оцінюють - отже, без мене обійтися не можна.
По-третє, похвала - спосіб загравання з дітьми: приємні слова подобаються всім - апріорі нас мають полюбити...
По-четверте, діти - це діти, вони ж не можуть виконати завдання, як дорослі. Чому б не ставитися поблажливо? Чому б для мотивації не похвалити навіть за не дуже якісну роботу?
Здається, усе правильно. Дитину потрібно хвалити. Проте є й інший бік, а він не такий "рожевий". Керол Двек, відома американська психологиня говорить про небезпеку "роздутої" самооцінки, яка виникає в дітей через постійну похвалу. На перший погляд, ніби все добре. Проте захвалене покоління досягає віку, коли потрібно працювати. Цьому поколінню важко виконувати певну роботу без премій і винагород. А власник підприємства не готовий платити працівникам, які ще нічого не зробили... Як наслідок - конфлікти, звільнення, незадоволення життям... Водночас заможні фірми наймають різноманітних консультантів, щоб хвалити працівників... Усе б і нічого, та похвала - як наркотична речовина: щоб постійно відчувати задоволення, дозу потрібно щоразу збільшувати.
Захвалені люди не сприймають критики: усе життя вони чули про позитивні моменти, їхні недоліки були мізерними (принаймні таке постійно чули в дитинстві). А тут раптом хтось шукає вади... Однозначно, заздрить.
Захвалені не визнають помилок, бо звикли, що вони талановиті, розумні й просто найкращі. Найгірше - такі люди не хочуть брати на себе відповідальність, бо бути відповідальним - означає приймати рішення, визнавати помилки... Кажуть, що зараз у світі починає бракувати лідерів саме з цієї причини. Та й ми спостерігаємо: охочих критикувати - море, працювати - небагато, а бути відповідальним за багатьох - іще менше.
Не тільки батьки, а й ми, учителі, караємо дітей похвалою, адже в школі мимоволі створюємо ілюзію, що успіх - своєрідний "бліцкріг", а не щоденна праця, шлях перемог і поразок.
...Ми хвалимо чи все-таки караємо?
Чи потрібно хвалити дітей? Обов'язково.
Та похвала мусить мати підстави, інакше стане згубною: ми ризикуємо виростити людей, яким нічого не потрібно, бо вони вже й так геніальні. Тому важливо хвалити не за результат, а за сміливість взятися за щось нове; за стійкість перед невдачами; за вміння не здаватися; за сприйняття критики.
Хвалімо дітей обережно й заслужено. Вони не дорослі й не завжди вміють відрізнити заслужену похвалу від похвали "на емоціях". Та й не всі дорослі можуть.
Коментарі
Неодноразово, випускаючи четверті класи, казала колегам із середньої та старшої школи:»Це дуже стльний, перспективний клас. Тільки не захвалюйте дітей, адже ми їх «втратимо». Жодного разу колеги не дослухалися поради... Прикро і боляче.