Іван Франко, 1982 р.
Мені припала честь на тім вічі сказати дещо о наших школах. Може, то не зовсім відповідна річ для мене, бо я школами ніколи осібно не занимався, учителем, богу дякувати, ніколи не був, так що не один міг би мені сказати, що справа шкільна для мене – чуже поле. Може, воно й так, але можна дивитися на се і з другого кінця. Школи – то так, як і політика: тільки деякі, вибрані та покликані, її роблять, нею кермують, але всі люди чують їх роботу на своїй шкірі, платять за неї то грішми, то кров’ю. Ті високі політики могли би також сказати: нехай о політиці не сміє ніхто говорити, крім нас, бо тільки ми нею займаємося, ми на ній розуміємося, ми знаємо, що, й куди, й до чого, а прочий нарід не знає, то нехай мовчить. А прецінь так нині не є; конституція не тільки дає нам усім право займатися політикою і забирати в ній голос, але навіть зобов’язує нас до того.
Так само і з школами: великі пани в раді шкільній, інспектори, директори та професори могли би сказати: що вам, простим хлопам, неукам, балакати о школах, коли ви на тім не розумієтеся? Се наше діло, ми на тім зуби з’їли, то нам про се й знати. А що ж ми їм на се скажемо? А скажемо їм так: ваша правда, панове, може бути, що ви на тім найліпше розумієтеся, і ми вам вашого розуму не відбираємо. Але, з перепрошенням вашої чесної коруни, ми на ті школи і на вас платимо свою кервавицю, і хоть ми темні та неуки з ласки божої, то все-таки і ми дещо бачимо. А ну ж но, може, ми, дивлячися збоку, побачимо дещо й таке, чого ви, стоячи всередині, не видите? А при тім, вельможні панове, не забувайте, що школа, хоть і як важна та свята річ, все-таки є для людей, а не люди для школи, і для того ми маємо право і обов’язок сказати тут і своє слово, а як ви нас не вислухаєте, то ми можемо і будемо через своїх послів у Львові та й у Відні домагатися і добиватися, щоби школи за наші гроші були такі, яких нам треба, а не такі, яких вам хочеться.
От так собі розміркувавши, я зважився виступити перед вами з промовою про наші школи. В великі мудрості не буду заходити, не буду силуватися ані на хвальбу, ані на ганьбу, бо то не ялося в такім зборі, але подам вам деякі рахунки, вийняті з урядового справоздання ц[ісарсько]-к[оролівської] ради шкільної крайової, а вже потому з тих рахунків будемо витягати для себе науку, чи добрі наші школи, чи кепські, і чого їм треба.
Отже, спитаймося наперед: скільки маємо шкіл в Галичині? Говорю тут лишень о школах початкових, так званих народних по селах і містах. Шкіл таких маємо кілька гатунків: т[ак] зв[ані] етатові, філіальні, дяківки, або школи тривіальні і школи вправ при семінаріях учительських. Усіх їх мали-смо в Галичині в 1891 році 3853 публічних, а, крім того, ще 198 шкіл приватних, котрих тут далі не буду числити. 3853 школи – то значне число, скажете. Певно, що не мале. Але треба мати на увазі, що в нашім краї числиться 6230 громад, значить, все-таки виходить, що поверх 2377 громад не мають ще у себе школи, а то також досить багато.
Але то ще не все, бо зі справоздання ради шкільної виходить, що тих 3853 шкіл є властиво на папері, а направду маємо шкіл трохи менше, бо 256 шкіл було цілий рік запертих для браку учителів, значить, направду мали ми тільки 3597 шкіл. Але й то ще не значить, що 3597 громад мали школи. В деяких містах, як знаємо, буває більше як одна школа, в самім Львові є їх 28, у Кракові 15, а коли візьмемо ще 36 більших міст, у котрих є щонайменше дві або три школи, то побачимо, що від тої суми треба ще відшибнути около 200, так що властиво покажеться, що не 2377, але 2933, т. є. близько 3000 громад в нашім краї не мають школи.
Придивімося тим школам з іншого боку. Маємо в нашім краї 6 600 000 людності; розрахувавши ті школи на ту людність, побачимо, що одна школа випадає на 1713 люда. Се досить багато, бо означало би около 300 родин, т. є. 200 до 250 дітей на одну школу. Але коли відшибнемо головні міста – Львів і Краків, де є всього 43 школи на 202 536 людей, далі, коли відшибнемо ще й тих 256 шкіл паперових, що нібито є, а властиво стоять пусткою для браку учителів (таких пустих шкіл, очевидно, нема ані у Львові, ані у Кракові), то побачимо, що в решті краю одна школа випадає на 1774 люда, або около 300 дітей на одну школу. Для шкіл однокласових або двокласових, які по найбільшій часті є по наших селах, се дуже замного. В Чехах, наприклад, випадає одна школа несповна на 1200, а в Франції тільки на 713 людей. Ну, але то Франція, а то Галичина, а у нас на те є приповідка: куди куцому до зайця!
Дивімося далі. Всіх дітей, котрі повинні би ходити до школи, виказано в нашім краї в 1890 році 766 416, що мали від 6 до 12 літ, і 205 271 таких, що мали від 12 до 15 літ і повинні були ходити на науку недільну. Треба додати, що дітей тих виказано тільки в тих громадах, де є школи і в школах учителі, так що не виказано тут дітей з тих 2933 громад, в котрих науки шкільної нема. Значить, в тих громадах, де є школи, випадає на одну школу 270 дітей. То би ще не було багато, якби наші школи мали по кілька клас, але таких шкіл, що мають по 2 – 5 клас або й більше клас, у нас в цілому краї є тільки 602, а найбільша часть – 2985 шкіл однокласових, у котрих діти душаться, як селедці, не мають чим дихати і не стільки учаться, скільки мучаться. Ну, але правда й то, що не всі діти, обов’язані до школи, ходять до неї.
Ходять на науку щоденну 481 863, а на недільну 105 549, то значить разом 587 412, або трошечки більше як 60 на 100. Та все-таки на одну школу випадає 163 дітей, коли тимчасом, напримір, у Франції, котра трохи ліпше розуміється на шкільнім ділі, ніж ми, на одну школу народну випадає всього тільки 66 дітей. То значить, що, прирівнюючи нас до Франції, ми маємо або півтретя раза замного дітей таких, що ходять до школи, або для тих дітей півтретя раза замало шкіл. Розуміється, не говорю тут о тих сотках тисяч дітей, котрі в своїм житті бачать школу хіба в місточку або в переїзді через яке сусіднє село.
Ідімо далі і запитаймося: що ж нас коштують ті школи? Не маємо на се рахунків з остатніх літ і мусимо брати давніші, з р. 1883. Як знаєте, на школи платять громади подвійний додаток: один вимірює уряд податковий, по 9 кр[ейцерів] від кождого ринського податків безпосередніх на громаду а по 3 кр[ейцери] на двір, а другий накладає рада повітова яко повітовий додаток на школи; оба ті податки стягуються разом, і гроші з них ідуть до окружного фонду шкільного. Коли тих грошей не стане на платню для учителів і на інші шкільні потреби, то решту додає каса крайова.
Отже, в р. 1883, коли ще було тільки 2600 шкіл, стягнено в додатках від громадів 589 624, від дворів 55 674 а ще кілька десять тисяч з інших дрібних датків, разом 623 830 р[инських] додатків повітових (громади по 4 кр[ейцери] від ринського, а двори по 3) зложено 273 299, разом 897 129. Тим часом на удержання тих шкіл, що були, і заложення ще 80 нових видано 1 239 234 р[инських]. Значить, до тих грошей, зложених громадами, не стало ще 342 105 р[инських]. На то зложила каса крайова 281 000, а 61 104 р[инських] таки забракло і покрито з інших грошей. З того рахунку бачимо, що в р. 1883 одна школа коштувала пересічно 545 ринських.
Але се ще не весь кошт, бо ті гроші йшли тільки на платню вчителям та на інші потреби шкільні. Будинки шкільні, як знаєте, будуються коштом громад, і тільки бідніші громади дістають на се запомогу з каси крайової. Такий будинок коштує громаду не раз 600 – 800, до 1000 ринських або й більше, але я візьму середній рахунок – 800. В однім році кладеться у нас около 100 нових шкіл, значить, сам кошт будинків винесе 80 000 р[инських]. Каса крайова дає, як сказано, додатки до платні учителів, інспекторів і інших урядників, запомоги біднішим громадам на будинки, пенсії вислуженим учителям і т. і. В р. 1883 вона видала всього на школи народні 534 353, так що разом коштувало 2 600 шкіл в 1883 році 1 560 439 р[инських], або одна школа пересічно 600 ринських.
Скажете, може: сього багато, а я скажу, що сього мало, се ніщо. Подивімося знов до Франції. Ми у себе клали кошт одного будинку шкільного для 160 дітей на 800 ринських, а у Франції будинок шкільний для 66 дітей коштує пересічно 25 000 франків, т. є. по-нашому около 12 000 ринських. На саме утримання шкіл і платні учителів додавала французька держава в р. 1872, по тяжкій війні з пруссами, 56 мільйонів фр[анків], або 994 фр[анки] на одну школу, а сього року видає 126 мільйонів фр[анків], або 1870 р[инських] на одну школу. Розуміється, се тільки додаток, бо більшу часть, два або й три рази стільки, дають громади. Як бачите, по інших краях люди не жалують видатків на школу, та зато ті інші краї зовуться освіченими краями, а нас величають краєм темним.
– Як то темним? – скажете, може. – Та бійтеся бога! Маємо звиш 3000 шкіл, видаємо на них мало що не 2 мільйони ринських річно, чи ж то не досить для такого бідного краю, як наш? Багатші краї можуть собі класти муровані палаци, держати для 60 дітей по двох або й трьох учителів, справляти бібліотеки і коштовні прибори, а нам аби що то, аби трохи, як-то кажуть, очі отворити. Що ж, може, то й рація, але подивімося, який пожиток приносить нам таке отворювання очей. Яка нам користь із наших шкіл? То найважніше питання, бо, як каже письмо св[яте], по плодах їх пізнаєте їх.
Як гадаєте? Якби в якімось краї через 40 літ було 2000 шкіл, а до кождої школи вступало би щороку лиш по 50 учеників, щоби навчитися не жодної великої мудрості, але читати й писати, то скільки би нині було в тім краї письменних людей? Приймаючи щороку 50 нових, а випускаючи 50 підовчених, одна школа за 40 літ видала би їх 4 мільйони. А знаєте, скільки у нас було шкіл перед 50 роками? В році 1850 було їх 2219 і ходило до них мало що не 100 000 дітей. А нині, як я вже згадував, маємо шкіл півчетверта тисячі, а в них мало що не 600 000 дітей. То значить, аби вже не знати що, аби за 40 літ тих письменних перемерло або десь пропало й 2 мільйони, то ще таки повинні би-сьмо мати щонайменше зо 3 міл., т. є. половину всеї людності в краї такої, що вміє бодай читати і писати.
А тим часом що ж показує остатня конскрипція? Показує вона, що в Галичині 4 876 614 люда не вміє ні читати, ні писати; читати вміє тільки 1 731 202, а з них тільки 939 122 вміє читати і писати. Від остатньої конскрипції прибуло нам усього 66 978 людей письменних, хоч за той час перебуло в школах щонайменше півтора мільйона дітей. То значить, що з тих дітей, котрі вступають у нас до школи народної, ледве двадцята часть вийде зі школи, вміючи читати, а ледве тридцята часть навчиться яко-тако читати й писати. То значить, далі, що нашому краєві щороку прибуває несповна 6700 письменних людей, а коли би так далі йшло, то треба би чекати ще з яких 80 літ, поки би вся людність нашого краю дохрапалася до тої великої мудрості, щоби вміла бодай читати. То значить далі, що кожда наша школа, до котрої в однім році вступає на науку не 50, але 100 й більше дітей, видає нам за то раптом -двох таких, що вміють читати. Ну, як на таке, скажете ви, то тих 600 ринських, що ми річно даємо на школу, то аж надто замного. За 600 ринських можна би наймити і удержати приватного вчителя, котрий би без усякої паради вивчив десятеро дітей читати й писати і без школи.
– Що ж се за чудасія така? – спитаєте, люди добрі. Ну, ви по селах, може, й ліпше від мене знаєте, чому воно так, і, певно, скажете о тім дещо й від себе. А я скажу те, що знаю. Рада шкільна крайова і сама бачить, що наша шкільна справа іде якось набакир, хоч, видно, не признає, щоби вона так кепсько стояла, як я се вирахував. Подає вона й деякі причини лиха, а іменно – брак учителів відповідно приготованих, принимання учителів невідповідних, надмірне не раз число учеників, кепську і недостаточну платню учителів і т. і. Я не буду говорити обширно о тих увагах ради шкільної:-вони, певно, в значній часті справедливі.
Учителем школа стоїть; коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого. Ну, а добрих учителів треба, по-перше, добре самих вивчити, а сього теперішні учительські семінарії по більшій часті не роблять, а по-друге, треба їм добре заплатити. Бо на кепсько плачене становище в наших часах спосібні і вчені люди не йдуть. Та й сього не досить: доброго учителя треба також поставити в такі умови, щоби він міг щось добре зробити. Як його буде десять різних властей і невластей надзорувати: і війт, і священик, і члени ради шкільної місцевої, і інспектор, і рада шкільна окружна, і дідич, і орендар, і жандарм, як-то кажуть, і баба, і ціла громада, то хоч би він був найспосібніший і найщиріший, то до ладу не дійде і буде мусив плюнути на таку роботу.
А власне чим спосібніший і щиріший учитель, тим швидше се зробить або буде мусив зробити. І для того, говорячи о тім, що треба нашим школам, я би на першім місці поставив таке жадання: щоби над учителем було менше старшини. Громада повинна презентувати учителя: для заряду маєтком шкільним і дозору над ним має бути місцевий комітет шкільний, а для дозору над наукою інспектор окружний; сього зовсім досить. Ані громада сама, ані інспектор сам не повинні мати права віддалити ані перенести учителя; можуть се зробити тільки за обопільною згодою, а в разі незгоди повинен рішати інспектор крайовий. Се дало б учителеві певну незалежність, без котрої його робота дуже часто буває тільки тяжкою панщиною, без замилування і без пожитку.
Друга річ, се плата. Минувшого року, на глум цілому світу, мали в Галичині два такі випадки, що учителі на посаді померли з голоду. Учитель у нас бере менше, ніж перший-ліпший возний при суді або стражник при криміналі. Ну, то не дивно, що на таку благодать ніхто без крайньої нужди не хоче йти, і учитель, як тільки може, покидає своє місце, іде до стражі фінансової або деінде. З того виходить для школи така біда, що замість учителів спосібних, напрактикованих, таких, що люблять науку і дітей, чимраз частіше приходять учителі неспосібні, такі, що вже не мають чого іншого хопитися, ну, і, розуміється, марнують дітям час, а громаді гроші.
Важна річ є також то, що у нас в одній школі сидить не раз 60 або й 100 дітей. Сидять вони по кілька годин в такій задусі, в такім смороді, що не то вчитися, але й дихати там не можна. Я вже згадав, що у Франції, де школи майже всі 2 – 4-класові, на одну школу випадає півтретя раза менше дітей, ніж у нас. Ну, та на то була би рада, якби лиш більше вчителів – поділити дітей на кілька відділів: одні приходять рано, сидять дві години, по них приходять другі і так далі; один учитель учить один відділ, другий другий, потому знов перший і т. д.
Але то все не є ще найважніша річ. Найважніше, мені здається, ось що. Не від одного ви почуєте таку річ. Е, в наших давніх школах, ще перед радою шкільною, ліпше вчили! З того часу ще у нас полишалися письменні люди. А в нових школах нібито вчать чогось, а потому дитина вийде і за пару літ усе забуде. Не одному могло би то видаватися дивним, але є в тім багато правди. Причина, мені видається, така: в найдавніших школах вчили мало, але принаймні знали, чого вчили: читати, писати, рахувати, співати в церкві, та й годі. Дитина за пару літ навчилася того добре, а що найважніше, опісля не могла вже сього забути, бо принаймі щонеділі й свята йшла до крилосу і на хор, мала перед собою книжку церковну або купувала собі таку книжку й на власність, і так тото маленьке зеренце науки хоч не розвивалося, то й не пропадало і держалося довгі літа.
А тепер не так. Тепер в народній однокласовій школі вчать багато всякої всячини: і граматику, і географію, і зоологію, і ботаніку, і астрономію, і історію – речі, о котрих давніше сільські школярі і слихом не слихали. Наші пани в раді шкільній захотіли, щоби школа народна була якимось маленьким університетом, щоби давала дітям усього потрошки. А що ж із того виходить? А виходить те, що сільський хлопчина кілька літ ходить до школи, не раз о голоді, о холоді, душиться в ній і тратить здоров’я, час і силу, слухає викладів про історію, астрономію, географію і т. і., а, вийшовши зі школи, не тільки зараз забуває всю ту премудрість, але за два-три роки забуває зовсім читати.
Легко зрозуміти, чому се так: з усіх тих мудростей подає вчитель дитині лиш хвостики, обрізки, а не раз попросту тільки лушпину. Сільській дитині в пізнішім житті все се ні на що не придасться, з голові її воно не в’яжеться в ніяку цілість, а багато дечого в її літах є для неї зовсім недоступне. А за тими мудростями дитину або не вивчать добре читати, або як вивчать, то налягають головно на польське, що знов їй потому мало на що здасться; церковного співу і обряду не вчать – ну, і, очевидна річ, що потому дитина не має до чого приткнути те, що винесла зо школи, і розгублює все по дорозі. Де в селі є читальня або де родичі мають звичай справити дитині щороку хоч одну-дві нові книжки, там ще яко-тако, там здобутки шкільної науки не пропадають марно. А де того нема, де дитина, покинувши школу, не бачить більше книжки на очі, там її наука певно не дочекає до другої конскрипції.
Коментарі