що ті, що танцюють, – божевільні.
Фрідріх Ніцше
Книжки - як люди: одні забуваються відразу після прочитання, інші залишають у пам'яті якісь думки. Деякі спонукають діяти. Книжка Кена Робінсона та Лу Ароніки "Ви, ваша дитина і школа"належить до тих, які примушують не тільки поглянути на себе збоку, а й щось змінити.
Як це - бути батьками школяра? Однозначної відповіді на запитання нема. Одні вважають, що головне, аби дитина, чистенька й сита, ходила до школи й удома особливо не заважала. Інші переконані, що доросле життя нагадує бурхливе море й щоденну боротьбу, і тому потрібно в дитинстві якомога більше опікати чадо, адже проблем згодом буде й так багато - чому б не продовжити безтурботність? Хтось, навпаки, уважає, що сам боровся за місце під сонцем, тож хай і діти змалечку звикають іти шляхом опору. Ще іншим вдалося / не вдалося реалізувати амбіції - значить, наздогнати колись утрачене повинні наші діти... Так чи так, усі ми схильні себе частково (часом - і не дуже) ідеалізувати. Та й приємно думати, що сами ми є найкращими батьками. А якщо й бачимо щось негативне в поведінці власних чад, то... врешті-решт, не тільки ми виховуємо їх? Велику частину життя діти проводять у школі. Напевно, тут і псують їх? Та й узагалі, дуже зручно звинувачувати в усьому школу: програма перевантажена, учителі погані, учні жорстокі. Тільки наші діти святі. Ну, і, звичайно, ми, найідеальніші батьки у світі...
Автори бестселерів про освіту Кен Робінсон та Лу Ароніка в книзі "Ви, Ваша дитина і школа" пропонують відповісти на ці прості й очевидні, але насправді дуже складні запитання, наголошуючи: життя - не вправа з підручника: неможливо примусити дітей бути щасливими (а ми, батьки, якраз і мріємо, щоб діти були щасливими); єдине, що можемо зробити,- допомогти.
"Якщо ви - тато чи мама школярика, ця книга точно для вас", - зауважує автор передмови. Я мама - значить, книга для мене. Проте, читаючи, увесь час забувала, хто я більше зараз - мама чи вчитель. Насправді ця книга й для батьків, і для вчителів. Про що вона? Про нас із вами, про творчість, надмірну опіку й похвалу; а ще - про навчання й викладання, домашні завдання, дитинство й, звичайно, школу.
Отже, розглянемо деякі аспекти детальніше.
Батьки. Автори книги "Ви, Ваша дитина і школа" наголошують: бути батьком – це не лише радість, а й виклик, адже основна роль тата й мами - дати своїм дітям якнайвищі шанси прожити щасливо й продуктивно. Якщо ви несете безпосередню відповідальність за догляд за дитиною та її здоров’ям – ви є її татом чи мамою, байдуже, який у вас офіційний статус (наприклад, учитель? ). Кен Робінсон підкреслює: не кожній дитині судилося винайти революційну технологію, здійснити прорив у медицині, стати гросмейстером чи написати пісню, що стане вічним хітом - і це нормально. Можливо, натомість ваша дитина стане прекрасною мамою чи порядним батьком - хіба це погано? Також варто розуміти: диплом бакалавра – не папірець, на якому написано “Ти успішний!”, так само, як його відсутність не означає: “Ти невдаха!” Завдання батьків - не колекціонувати "папірці", а допомогти дитині підніматися життєвими сходинками.
"Звучить жорстоко, але люди теж здатні на радикальні дії на шкоду своїм дітям. Гаразд-гаразд, вони їх не їдять, зате часто покидають", - відверто підкреслюють автори. Страшно, але згідно з оцінками, двадцять п’ять мільйонів людей (!) у ХХІ столітті (!) живуть у рабстві; чималий відсоток із них – діти. Сюди належать сексуальні раби; внутрішні й закордонні раби; раби, які працюють на риболовних суднах і фабриках, а також діти, які примусово служать у військових формуваннях. Чи відповідальні ми за них? Що можемо зробити?
Також цікавою є класифікація батьків: авторитарні (діють силою примусу), авторитетні (виховують власним прикладом), поблажливі (їхні діти виростають розбещеними), недбалі (не займаються дітьми) й батьки-гелікоптери (гіперопікуни, стараються максимально "допомагати"дітям, виконуючи замість них завдання й приймаючи рішення). Цікаво, до якого типу належите ви?
Творчість. Ми, батьки, уважаємо своїх дітей творчими. Хіба не кожному при народженні подаровано талант? Та насправді спроможності й здібності – не одне й те ж. Спроможності – це те, з чим ми народжуємося; здібності – те, на що перетворюються наші спроможності, коли пізнаємо їх і вдосконалюємо. Багато людей не вміють читати й писати не тому, що не спроможні до цього, а через те, що не навчилися цього робити. Хоч які у нас таланти, без практики, заохочення й рішучості ми навряд чи дізнаємось, наскільки майстерними можемо стати в тій чи тій справі. Бути творчим - означає щось робити, щоб досягти успіху. Благополуччя - це не тільки обставини, а й зусилля. Щоб досягнути благополуччя, потрібні зусилля: діти, як би ми їх не любили, мусять навчитися працювати.
Надмірна опіка - хвороба багатьох сучасних батьків. Якщо дітям не дають можливості самостійно впоратися з проблемами, вони не вчаться їх розв’язувати, не розвивають упевненості у власних здібностях - і це негативно впливає на їхню самооцінку. Є ще одна проблема. Якщо все дається легко, ти не знаєш, що таке невдача, і через це боїшся помилитись і розчарувати інших.
Навчання – наче фізична вправа. Ніхто не може виконати її за нас. Це особисте досягнення, яке вимагає наполегливості й зусиль. Ми можемо сидіти в спортзалі шість годин на день п’ять днів на тиждень, але якщо весь час просто спиратимемось на тренажери, навряд чи отримаємо бажану форму. Якщо вмовимо свого приятеля позайматися замість нас, він стане стрункішим, а ми – ні. Так само й навчання: який результат матиме ваша дитина, якщо домашню замість неї виконаєте ви? Будьмо відвертими із собою: наші діти можуть чемно ходити до школи й цілими днями там сидіти, але ніхто не зможе за них навчитись.
Похвала. Щоб зміцнити самооцінку дітей, треба не лише хвалити, а іноді, навпаки, менше хвалити. Якщо похвала не супроводжується конструктивною критикою й відчуттям міри, її ціна швидко падає й вона стає нічого не варта.
Дитинство. Дитинство – це не репетиція життя. Наші діти живуть просто зараз - із власними почуттями, думками й взаєминами. Освіта - як і ми, батьки – повинна взаємодіяти з ними тут і тепер. Те, ким стануть діти й чим вони займатимуться в майбутньому, всіляко залежить від їхнього нинішнього досвіду. Якщо наші діти отримують обмежену освіту, вони навряд чи зможуть виявити свої таланти й зацікавлення, що збагатять їхні життя тепер і надихатимуть їх на майбутні звершення після школи. Дозвольмо своїм дітям навчатися тут і тепер.
Не варто забувати, що викладання й навчання – міжлюдські взаємини, які потребують зусиль як від учнів, так і від учителя. Сер Кен Робінсон наводить красномовний приклад: "Недавно я розмовляв зі студентами одного коледжу, й один із них запитав мене: «Деякі викладачі такі нудні. Що нам робити?» А я відповів: «Не можна звалювати все на викладача. Якщо вам нудно, частина проблеми – у вас самих. Не можна сидіти перед викладачем і думати: “Ну, давай, зацікав мене”. Це ваша освіта. Проявіть до неї інтерес і візьміть за неї відповідальність".
Відданість і наполегливість відіграють велику роль у житті, але для того, щоб розвинути ці риси в собі, потрібен досвід: розчарування від поразки й радість від успіху. Поразка - теж частина життя. Наші діти мають право не тільки на успіх, а й на поразку.
Школа. Часто можна зіткнутися зі ставленням до школи як до сервісного центру з опцією «все враховано»: я віддаю вам дитину й плачу гроші (офіційно чи ні), а натомість ви забираєте в мене головний біль щодо навчання та виховання моєї дитини.
Автори книги зауважують: між тим, скільки плюща росте на стінах школи, і якістю освіти, що відбувається всередині, немає жодного зв’язку. У Банґладеш є школи в човнах, у Китаї працює школа в печері, а в Індії існує ціла мережа шкіл на залізничних станціях. Початкова школа «Або» у Нью-Мексико збудована повністю під землею (її заснували в пору, коли був масовий страх ядерної війни), високотехнологічні школи в Каліфорнії мають скляні стіни й ультрасучасний дизайн, а «Школа майбутнього» у Філадельфії більше схожа на музей, ніж на місце, де навчаються дев’ятикласники. Насправді важливими є не парти й стіни, а вчителі, адже будь-яку методику можна реалізувати вдало й невдало.
Університетські дипломи більше не гарантують добре оплачуваної роботи – почасти тому, що їх тепер має сила-силенна людей. Ринок праці дуже швидко змінюється, і тому роботодавці кажуть, що їм потрібні люди, які вміють адаптуватися й не бояться братися за нові завдання й виклики. Їм потрібні творчі люди, здатні творити нові продукти, послуги й системи, а також командні гравці, які вміють співпрацювати. Підприємці скаржаться, що чимало молодих людей з традиційними академічними кваліфікаціями не вміють адаптуватися, творити й працювати в команді. А де ж їм того було навчитися? Їм багато років втовкмачували, що система постійного тестування винагороджує конформізм, дотримання правил і конкуренцію.... Ви теж подумали, що навряд чи Кен Робінсон вивчав український ринок праці й стан української освіти?
Слово про вчителя. Учителі часто мусять витрачати купу часу на тестування й підготовку до тестів замість того, щоб допомагати нашим дітям вивчати справді важливі для них речі. Освітяни, як і ми, знають, що навчання не повинне перетворюватися на нервову гонитву за оцінками й балами під постійним страхом поразки. Як і ми, вони хочуть бачити зміни в школах і готові допомогти ці зміни запровадити.
Хороші вчителі знають, що їм не під силу змусити дітей навчатися. Діти навчаються самостійно. Завдання вчителя – створити найкращі умови для цього.
Більшість учителів люблять свою роботу, і їм не байдужі діти, яких вони навчають. Але це не означає, що вашій дитині підійде будь-який учитель.
Соцмережі й подвір'я. Сидячий спосіб життя й самотність - наслідки соцмереж, адже люди - істоти соціальні, їм життєво необхідна фізична присутність. Страшно, але вперше в історії може статися так, що діти житимуть менше за своїх батьків. Скільки часу проводили ви надворі, граючись? А ваші діти? У середньому сучасні діти бавляться надворі менше – часом набагато менше! – ніж годину на день. Навіть в’язні в колоніях суворого режиму проводять на вулиці удвічі більше часу, бо так вимагає міжнародне право.
Дайте дітям виспатися й стягніть їх із ліжка - примусьте дітей рухатися. Наша батьківська недбалість стає причиноє хронічної втоми й депресії наших же дітей.
Домашнє завдання. Про плюси й мінуси домашніх написано вже багато. На думку Кена Робінсона, посильне домашнє завдання допомагає навчатися бути дисциплінованим. У книзі ви знаєдете посутні поради, як допомогти (допомогти, а не виконати ЗА) домашнє завдання. Наприклад, автори книги рекомендують створити реальний чи віртуальний сімейний календар і занотувати в ньому всі родинні, шкільні й позашкільні справи, графіки й дедлайни.
Підсумок. Найліпше, що ми можемо зробити як батьки, – допомогти дітям розвиватися по-своєму й пізнати власні таланти й зацікавлення. Діти творитимуть і житимуть по-своєму – так само, як ми по-своєму. За них цього точно зробити не зможемо – навіть не стараймось.
Проблема батьків і дітей вічна й без кордонів. Гесіод, давньогрецький поет, ще в 700 році до н. е. зазначав: "Я не бачу жодного майбутнього в нашої країни, якщо сьогоднішня молодь завтра візьме кермо влади у свої руки. Усі молоді люди – такі нахаби, що слів нема. Коли я був малий, нас учили поводитися скромно й поважати старших. Нинішня молодь страшенно нетерпляча". Змінилися тисячоліття, а слова Гесіода ніби вчора сказані. Що можемо зробити ми? Тільки одне: любити своїх дітей. Оберігати. Допомагати. І давати шанси - на успіх, на поразку і - найважливіше - на своє життя.
P.S. Дякую видавництву "Літопис" і Михайлові Комарницькому зокрема, що така важлива й актуальна книжка побачила світ українською мовою. Ця книжка покликана допомогти дорослим не загубити своїх дітей у лабіринтах шкільних коридорів. Так, наша освіта переживає не найкращі часи. Та хіба вона можлива без нас, батьків?
Огляд цієї книжки написала 4 роки тому - у 2018-му. До ковіду. До війни. Час нас усіх змінив. Але проблема мудрої любові до дитини - такої, яка не нашкодить, - вічна.
Коментарі