Mабуть, ще п’ять років тому я могла б повірити, що "зміни в оплаті праці" - це про розвиток. Про крок уперед. Про турботу й обов'язково - про віру в учителя.
Але сьогодні, коли щодня доводиться говорити не про далекі горизонти й абстрактні формули, а відповідати на дуже конкретні запитання людей, що працюють у школах тут і тепер, прочитую зміни в іншому контексті.
Бо скажіть, як збільшення навантаження з 18 до 22 годин вирішує проблему гімназій, де є одна-єдина паралель? Звідки там узяти повне навантаження вчителям? Помножити години? Створити "навчальний план з повітря"?
Чи ми справді прагнемо повернутися до школи XIX століття, де один учитель читає все - від математики до природознавства? Звісно, "таблиці з таблицями" звітів так заповнити простіше. А що ж із навчанням, його якістю?
А початкова школа? Там, де кожен урок - не предмет, а безперервність, підтримка? Як навчати там, де ми механічно крутимо гайки навантаження?
Звісно, на папері можна красиво намалювати, як учитель "поїде читати" в іншу школу, а засновник "організує підвіз". Але перш ніж мріяти про автобуси, треба хоча б дороги зробити. До речі, усім мрійникам варто відкрити експертну оцінку фінансової спроможності громад за 9 місяців 2025 року. Дуже швидко стане зрозуміло: багато громад ледь тримають базові потреби — освіту, медицину, комуналку. То ж про які додаткові "маневри" ми взагалі говоримо?
Як освітянка, щодня бачу, хто тримає українську школу: це люди, а не "реформи в презентаціях". А те, що нам подають як бюджет-2026, - це не +50% у зарплаті. Це спроба зробити педагога заручником системи контрактів без конкретних гарантій.
І перед тим як підтримувати зміни (про які варто починати дискусії в мирний час, а не в пащі війни), даймо собі відповідь на дуже коротке запитання: чи може невільник виховати вільне покоління?
Коментарі