✍️Книжка Людмили Коткової «Листи, що оживають» - наче напівтаємні діалоги великих людей, які раптом перестають бути портретами зі стіни й стають співрозмовниками за столиком затишної кавʼярні. У листах митці не повчають, а ніби сідають поруч і кажуть: «Слухай, мені теж не все вдавалося».
Наприклад, Григорій Сковорода говорить про труднощі - і це не пафосне моралізаторство, а спокійна впевненість людини, яка вже падала, вставала й знає, що іти - це не про швидкість, а про впертість.
Цікавим є формат запитань і відповідей. Бо це не книжка «прочитав - забув», а збірка для учнів 9-11 класів, яка підморгує: «А ти як думаєш?»
Життєві «перегони» того ж таки Григорія Сковороди раптом дуже сучасні: контрольні, дедлайни, страх не встигнути за світом, який постійно тисне на кнопку “швидше”.
Це спосіб не втратити себе, коли навколо шторм і вайфай зникає саме тоді, коли він найбільше потрібен.
Цю книжку хочеться радити учням, учителям і всім дорослим, які часом тільки вдають, що все під контролем.
Листи письменників нагадують: сумніватися - нормально, шукати опору - мудро, а жити - це завжди трохи перегони й трохи стояння на якорі. І добре, коли поруч є голоси, які кажуть: «Ти не один. Я колись теж так біг».
Раджу для уроків словесності книжку Людмили Коткової «Листи, що оживають» - те, що здивує, збентежить і зацікавить наших дітей у вирі інформації✍️
Коментарі