Допис почну цитатою. Але це слова не відомого письменника, а фрагмент із есе колишніх десятикласників «Чому я не люблю школу?»: "Унікальність – я, мій стиль, мої думки. Але вчителі нас заганяють у стандарти. От пишу я цей твір. А Олеся Василівна обов'язково доставить пропущені коми. Це стандартизація моїх думок. Не робіть із мене стандарт! Або, будь ласка, не давайте теми про унікальність, якщо й так увесь твір підганяєте під стандарт".
...Пам'ятаєте, а ще ви писали, що школа не готує до життя, що вас тут обмежують, що нема абсолютної свободи…
Начитавшись таких безапеляційних думок , 2 жовтня 2017 року в блозі опублікувала фрагмент нашого прикінцевого діалогу: "- Що ви готові зробити конкретно зараз, щоб змінити ситуацію на краще? Обіцяю підтримати кожну логічно обгрунтовану думку". Відповідь, м'яко кажучи, здивувала: "Треба щось і робити?"
А далі резюмувала: "Упевнена, мої учні складуть ЗНО, напишуть зовсім непогані твори й добре розв'яжуть тести. Але чомусь від цього не стає легко на душі. Щось дуже не так..."
Сьогодні з гордістю за вас визнаю: я дуже помилялася. Ні, ЗНО ви склали добре. Дякую за те, що помилялася в іншому: зараз чекають на останній дзвінок не безвідповідальні діти. Це дорослі сформовані особистості, які знають і чого хочуть, і як досягнути бажаного.
Ви уявляєте? Минуло не 2 роки. Минуло 7 років нашого спільного життя.
Любі одинадцятикласники!
Ви стали не сферою професії вчителя. Ви стали частиною особистого життя, бо тільки дуже рідні й близькі можуть писати у вайбер о 23 чи о другій годині ночі :).
Ви стали частиною мого успіху. Саме з уроками у ваших класах я перемогла в конкурсі «Учитель року». Ви вітали з кожною нагородою. Але це не мої нагороди. Це наші нагороди.
У середу на останньому уроці ви не хотіли йти. Уже й перерва скінчилася, а якась невидима сила вас не відпускала. Не хотіли йти ані медалісти, ані Дарина, Іванка... ані Даня, Вася й Валік)))
Та рано чи пізно доводиться йти. І насправді там, попереду, усе хай і невідоме, але по-справжньому прекрасне.
Ви підете різними шляхами – хтось запланованими, а на когось чекатимуть сюрпризи.
Чи буде життя досконалим й ідеально правильним? Ні, не буде. Ви помилятиметеся. І важливими будуть не стільки помилки, скільки уроки, зроблені вами.
Чи досягнете вершин? Так, обов'язково. Але вершини в кожного різні: у когось – захмарна кар'єра, у когось – спокій і затишок, а в інших – велика родина.
Чи завжди будете сміливими, добрими, щирими й милосердними? Не знаю. Та коли перед вами постане вибір, пам'ятайте слова Івана Багряного, що лінія найбільшого опору визначає суть життя, а совість – не товар і нею не можна торгувати.
Чи все буде легко й просто? Ні, не все. Хоча ви можете чекати на диво.Тільки, на жаль, нікому Бог не зателефонує, щоб повідомити про шалений успіх. Свій щасливий квиток ми отримали при народженні. Це час - обмежений час – не варто витрачати його так, ніби попереду 9 життів.
Ми отримали розум, щоб ним користуватися.
Ми стали дорослими, щоб відповідати за свої вчинки...
Не від інших – не від батьків, родичів, знайомих — від нас самих залежить доля.
Працюймо. Це тільки збоку може здаватися, що комусь небо сипле зорі до ніг. Насправді за кожним успіхом – велика праця. Лише одні опускають руки від утоми, а інші продовжують іти...
Знаєте, насправді невдах нема. Просто є люди, які занадто жаліють себе.
Не жалійте себе. Якщо ви здорові, перед вами світ можливостей - використовуйте їх!
Любіть життя, цінуйте кожну мить, адже єдине, що не можна повернути – час.
І пам’ятайте: сміливі завжди мають щастя!
У добру путь!
...Пам'ятаєте, а ще ви писали, що школа не готує до життя, що вас тут обмежують, що нема абсолютної свободи…
Начитавшись таких безапеляційних думок , 2 жовтня 2017 року в блозі опублікувала фрагмент нашого прикінцевого діалогу: "- Що ви готові зробити конкретно зараз, щоб змінити ситуацію на краще? Обіцяю підтримати кожну логічно обгрунтовану думку". Відповідь, м'яко кажучи, здивувала: "Треба щось і робити?"
А далі резюмувала: "Упевнена, мої учні складуть ЗНО, напишуть зовсім непогані твори й добре розв'яжуть тести. Але чомусь від цього не стає легко на душі. Щось дуже не так..."
Сьогодні з гордістю за вас визнаю: я дуже помилялася. Ні, ЗНО ви склали добре. Дякую за те, що помилялася в іншому: зараз чекають на останній дзвінок не безвідповідальні діти. Це дорослі сформовані особистості, які знають і чого хочуть, і як досягнути бажаного.
Ви уявляєте? Минуло не 2 роки. Минуло 7 років нашого спільного життя.
Любі одинадцятикласники!
Ви стали не сферою професії вчителя. Ви стали частиною особистого життя, бо тільки дуже рідні й близькі можуть писати у вайбер о 23 чи о другій годині ночі :).
Ви стали частиною мого успіху. Саме з уроками у ваших класах я перемогла в конкурсі «Учитель року». Ви вітали з кожною нагородою. Але це не мої нагороди. Це наші нагороди.
У середу на останньому уроці ви не хотіли йти. Уже й перерва скінчилася, а якась невидима сила вас не відпускала. Не хотіли йти ані медалісти, ані Дарина, Іванка... ані Даня, Вася й Валік)))
Та рано чи пізно доводиться йти. І насправді там, попереду, усе хай і невідоме, але по-справжньому прекрасне.
Ви підете різними шляхами – хтось запланованими, а на когось чекатимуть сюрпризи.
Чи буде життя досконалим й ідеально правильним? Ні, не буде. Ви помилятиметеся. І важливими будуть не стільки помилки, скільки уроки, зроблені вами.
Чи досягнете вершин? Так, обов'язково. Але вершини в кожного різні: у когось – захмарна кар'єра, у когось – спокій і затишок, а в інших – велика родина.
Чи завжди будете сміливими, добрими, щирими й милосердними? Не знаю. Та коли перед вами постане вибір, пам'ятайте слова Івана Багряного, що лінія найбільшого опору визначає суть життя, а совість – не товар і нею не можна торгувати.
Чи все буде легко й просто? Ні, не все. Хоча ви можете чекати на диво.Тільки, на жаль, нікому Бог не зателефонує, щоб повідомити про шалений успіх. Свій щасливий квиток ми отримали при народженні. Це час - обмежений час – не варто витрачати його так, ніби попереду 9 життів.
Ми отримали розум, щоб ним користуватися.
Ми стали дорослими, щоб відповідати за свої вчинки...
Не від інших – не від батьків, родичів, знайомих — від нас самих залежить доля.
Працюймо. Це тільки збоку може здаватися, що комусь небо сипле зорі до ніг. Насправді за кожним успіхом – велика праця. Лише одні опускають руки від утоми, а інші продовжують іти...
Знаєте, насправді невдах нема. Просто є люди, які занадто жаліють себе.
Не жалійте себе. Якщо ви здорові, перед вами світ можливостей - використовуйте їх!
Любіть життя, цінуйте кожну мить, адже єдине, що не можна повернути – час.
І пам’ятайте: сміливі завжди мають щастя!
У добру путь!
Коментарі