Під час освітнього фестивалю (червень, Львів) звучали різні думки. Деякі загубилися у вирі емоцій. Деяким потрібен час на реалізацію, а на деякі варто звернути увагу вже зараз - особливо, якщо йдеться про реформування освіти в реаліях воєнного стану (відтік учнів, брак кадрів, звідси - об'єднання класів і навіть закриття шкіл).
Одне з найважливіших запитань стосується реформи профільної освіти: після 9 класу учень вступатиме або до професійного ліцею, або до академічного. Але що робити з учнями, які не вступили після 9 класу в професійний ліцей - автоматично зараховувати до академічного, бо загальна середня освіта - обов'язкова? У чому ж тоді сенс профілізації? Чи вдавати, що в нас немає учнів, які здобули низький рівень? Чи, може, перекласти відповідь на ці запитання на вчителя, адже низький рівень знань учня свідчить про брак мотивації його педагогом - не навчив, не зацікавив, не зрозумів?
Чи, навпаки, визнати, що ми продовжуємо очікувати від освітньої галузі й учителя зокрема неможливого навіть тоді, коли світ навколо руйнується? Однозначно: реформа освіти потрібна. Але, можливо, варто залишити й "перехідні", "традиційні" заклади загальної середньої освіти? Державні стандарти (і системи освіти, і педагога, і керівника) сьогодні нагадують карту до недосяжної вершини, хоча ми йдемо крізь хащі війни босоніж. Тому чесність, адаптивність і перехідні можливості — не компроміс, а прояв мудрості в боротьбі за майбутнє?
Такі думки (чи не вперше за війни) звучали з головної сцени від представників влади під час освітнього фестивалю у Львові. Далі - пряма мова Руслана Гурака, голови Державної служби якості освіти: "Ми маємо до вчителя завищені очікування, ніж насправді це може бути. Тому знайдемо баланс між заробітною платою, навчанням і роботою в аудиторії. І мотивацією. Ми маємо завищені очікування в Державному стандарті щодо результатів навчання. Це також правда. Але прекрасно розуміємо, з тими можливостями, з тими умовами, з тими завданнями (контекстно - ідеться про війну), у нас буде тільки половина цього. Тож будемо відвертими, будемо щирими, говорімо один одному правду: ми очікуємо щось дуже велике, а насправді розуміємо, що ніколи до цього не дійдемо. Тому в мене є пропозиція: я вважаю, що на період війни і на поствоєнний період нам, очевидно, треба мати перехідний навчальний план, перехідну освітню програму, і, можливо, якийсь перехідний навчальний стандарт. Це правда: ми не можемо бути такими ж самими зараз, як були до війни". Чи не йдеться про певну альтернативу?
Думаю, тут варто повернутися до уроків історії. З початком Другої світової війни всі японські заклади освіти було переведено на режим воєнного часу. У 1943 р. видано наказ про об'єднання всіх класів середньої школи, через війну середню освіту скорочено до чотирьох років, учнів старших класів мобілізували як тимчасових робітників у військову промисловість і сільськогосподарські громади з метою збільшення виробництва, а велику кількість студентів відправили в армію. До кінця війни системи освіти фактично не існувало. Такі кроки пояснювали вимогою воєнного часу. Але після війни авторів реформ було покарано за злочин перед державою.
Тож, можливо, і нам варто переосмислити роль школи в умовах війни та сформувати реалістичні очікування? А замість гасел про ідеальну освіту варто пропонувати чесну розмову про обмеження, потреби й шляхи адаптації. Бо, може, перехідні освітні стандарти — не поразка, а відповідь зрілої держави на виклик часу?
Про заголовок. Реформувати освіту зараз не можна залишити як є? Кому поставте самі.
Коментарі